* * *
Ночі безмірнії, ночі безсоннії,
Горе моє!
Мозок наляжуть думки невгамовнії,
В серці грижа, мов павук той, полоннії
Сіті снує.
Виром невпинним бажання сердечнії
Рвуться, летять —
Вічно невтишені і безконечнії…
Мов на свої мене крила безпечнії
Схопить хотять.
Де ви так рветесь, куди ви літаєте,
Думи-орли?
В гості до зірки ви, чень, не бажаєте?
К земним зіркам же ви й стежки не знаєте
Тут по земли.
О моя ясна, блискуча зірничко,
Де ти живеш?
Чи за життя ще я вздрю твоє личко?
Чи аж по смерті на гріб мій, горличко,
Плакать прийдеш?
12 дек[абря] 1882
* * *
Догорають поліна в печі,
Попеліє червоная грань…
У задумі сиджу я вночі
І думок сную чорную ткань.
І коли ж то той жар догорить,
Що ятриться у серці мені?
І чи скоро-то горе згасить
В моїм мізку думки огняні?
Ох, печуть і бушують вони!
Гризе душу й морозить нуда!
Кров кипить, і нутро все в огні —
Вколо ж мур і неволя бліда.
Я боротись за правду готов,
Рад за волю пролить свою кров,
Та з собою самим у війні
Не простояти довго мені.
18 нояб[ря] 1881
* * *
Не покидай мене, пекучий болю,
Не покидай, важкая думо-муко
Над людським горем, людською журбою!
Рви серце в мні, бліда журо-марюко,
Не дай заснуть в постелі безучастя —
Не покидай мене, гриже-гадюко!
Не дай живому в домовину класться,
Не дай подумать ані на хвилину
Про власну радість і про власне щастя,
Докіль круг мене міліони гинуть,
Мов та трава схне літом під косою,
І від колиски аж по домовину
Жиють з бідою, наче брат з сестрою, —
Докіль життя тяжким нас давить валом,
На пні ламає силою страшною,
Докіль ще недосяглим ідеалом
Для міліонів ситість, тепла хата, —
Докіль на лицях сльози, ніби ралом,
Борозди риють, доки зимна крата
Тюремна руки путає робучі,
Мруть з голоду бездомні сиротята,
Пишаються під небом ті блискучі
Гнізда розпусти, зопсуття й обмани
І світ заражують, докіль могучі
"Стовпи" отруту ллють в народні рани,
Думки кують, для прихоті своєї
Люд трупом стелють люті тамерлани!
Ох, загніздись на дні душі моєї,
Важкая думо! Сильними кліщами
Стискай те серце, скоро б від твоєї
Схибнув я стежки! Ночами і днями
Шепчи над вухом: "Ти слуга нещасних!
Працюй для них словами і руками
Без бажань власних, без вдоволень власних!"
28 нояб[ря] 1883
* * *
Місяцю-князю!
Нічкою темною
Тихо пливеш ти
Стежков тяємною…
Ніжно хлюпочеться
Воздушне море,
Так в нім і хочеться
Змить з серця горе.
Місяцю-князю,
Ти, чарівниченьку!
Смуток на твойому
Ясному личеньку.
Із небозвідної
Стежки погідної
Важко глядіть тобі
В море бездонне,
В людськості бідної
Горе безсонне.
Місяцю-князю!
В пітьмі будущого,
Знать, ти шукаєш
Зілля цілющого,
Зілля, що лиш цвіте
З-за райських меж…
Ох, і коли ж ти те
Зілля найдеш?..
16 іюля 1883